Письма читателей

Про людину, гідну поваги

Вже кілька років минуло з того часу, як зникло з лиця землі село Панютино Оріхівського району Запорізької області.
А колись воно було осередком життя, квітувало. Тут була Панютинська сільська рада, школа, дитсадок, тракторна бригада, гарний ставок. І жили у ньому чудові працьовиті люди, гідні шани та поваги. Про одного з таких людей хочеться розповісти – а саме про Ткачука Романа Григоровича 1924 року народження. Він хоч і не був уродженцем цього села, бо сам був з Андріївки Апостолівського району Дніпропетровської області, але ми вважаємо його своїм земляком.
Недаремно в народі говорять: життя прожити – не поле перейти. Так склалося, що доля закинула Романа Григоровича до Панютина ще змалку, і до глибокої старості він не розлучався з ним. А було це так. Коли Ромі було сім років, його батько залишив дружину з малим сином і поїхав у пошуках роботи – це були роки Голодомору 1932-33 років. Мати, доведена до відчаю злиднями, вирушила с маленьким сином шукати чоловіка. Дістались ринку міста Запоріжжя, по чули, що батько працює тут чоботарем. Вийшло так, що втомлена, зморена голодом мати померла на очах у сина, а батько, який проходив повз них і бачив їх, відвернувся… Рома лишився круглим сиротою, і почалося в нього страдницьке, сирітське життя. Його забрали до дитячого притулку спочатку в Запоріжжя, потім в Оріхові, в місцевій комуні «Свобода», і, врешті решт, він опинився в Панютиному. Тут і прийняли його як рідного сина, і з цього часу він вважає це село своєю малою Батьківщиною. Тут він закінчив «семирічку», звідси їздив на навчання в технікум, потім – служба в армії. У цьому селі він знайшов своє кохання – Галину Олексіївну Козик, одружився. Важко йому було будувати самостійне життя: і хату будувати, і садок садити, і доньок ростити. Але це була людина-працелюб, де він тільки не працював – і скотарем, і бригадиром. Люди шанували його за сумлінне ставлення до роботи, за доброзичливість.
Зараз Роман Григорович живе у Запоріжжі в помешканні своєї доньки Валентини, яка вже давно померла. Йому вже 88 років, та кожного літа він приїздить в село Свободу Оріхівського району і багато розповідає про своє життя, про Панютино, відвідує рідні місця, зустрічається з односельцями. Навіть книгу написав про своє село, його історію. Ця людина гідна поваги. І хоч він уже старенький, але духом не падає. Приїжджаючи в село, не сидить без діла, любить косити, добре знається на лікарських рослинах і збирає їх. Дай Боже йому сил і здоров`я на довгі роки!

Лідія Таран, с. Свобода Оріхівського району


Все началось с холодильника
Здравствуйте, уважаемая редакция газеты «Сила Слова». Прочитала в вашей газете предложение рассказать кое-что из своей жизни и… поплыли воспоминания.
Это было в начале 70-х годов, мы с мужем собрались в баню, уже оделись. И вдруг он захотел чаю; я, конечно, начала возмущаться – где раньше-то был. И вдруг я почувствовала резкую боль в затылке. Чтобы не упасть, успела обе руки до локтя положить на холодильник. И меня как заклинило. Вдруг кто-то позвонил по телефону – трубку взял муж, спрашивали меня. Супруг, который меня и «приложил», ответил: «Догавкалась. Висит на холодильнике. Хорошо, передам. Как отойдет – сама позвонит». Можно представить, что подумал звонивший, но меня это очень выручило. Вскоре приехали скорая помощь и милиция. Меня полностью парализовало от удара, меня посадили в кресло, попросили расслабиться, а я не могу. Потом несколько мужчин снесли меня к «скорой», которая увезла меня в больницу. После этого случая у меня в обиходе осталась полушутливая фраза – «Не гавкай, а то на холодильнике повешу».
В больнице меня подлечили – я уже могла ходить. В палате нас лежало восемь человек – все почти в равном положении, настроены друг к другу дружелюбно, а одна женщина, как говорится, сама себе цены не сложит. Утром во время обхода врач при мне велел медсестре, чтобы этой дамочке вечером и утром поставили клизму – чтобы перед рентгеном позвоночника в кишечнике не было газов. Вечером наша палата начала резаться в «дурака», а я сидела и наблюдала. Вдруг эта женщина незаметно для всех выбросила шестерку в «отбой», я заметила это и сказала остальным. Она набросилась на меня с руганью, я отвечаю «Замолчи, а то сейчас пойду и скажу, чтобы тебе клизму поставили». Встала и вышла. Вскоре пришла медсестра и стала звать нашу шулершу на клизму. Она начала доказывать, что не выбрасывала ту злополучную шестерку – это все дурочка в лоб контуженная, то есть я, наврала. Дело дошло до дежурного врача, который заявил ей: «Не хочешь на процедуру – собирайся, отвезем домой». В общем, никуда она от клизмы не делась, а вернувшись, начала снова меня ругать. В палате хохот, а я снова – «Не мешай спать, а то утром еще одну клизму получишь». Утром, когда ее снова вели на клизму, она снова доказывала, что не выбрасывала ту шестерку – смеху было на все отделение, а эта дама после той истории притихла.
Или вот еще случай вспомнился. Сестра моих знакомых познакомилась с мужчиной, дело шло к свадьбе. Назначили день «смотрин»: я приехала к знакомым – их звали Юра и Женя – вечером, сняла с себя все украшения и положила на сервант. Утром хотела все взять, и вдруг стало плохо – случился очередной приступ, вызванный «висением на холодильнике». Я упала, а семилетняя дочка хозяев дома Ира позвонила на работу матери, которая велела ей вызывать «скорую». А я все слышу, но шевельнуться или что-то сказать не могу. Ребенок звонит в «03» и говорит, что тетя Тома упала с серванта. На том конце провода, наверное, спросили – «Она что, пьяная?».
- Нет, она не пьет совсем, ей врачи в голову налили кислорода, чтобы она у нее не вертелась, - ответила Ирочка. Затем, наверное, последовал вопрос, зачем тетя Тома полезла на сервант – «За золотом». Потом, после паузы – «Я – Ирка». На вопрос оператора о том, есть ли кто-то в доме, девочка ответила «Мужик», имея в виду трехлетнего братика Гену. «А что он делает?». - «Плачет – тетю Тому жалко». Несмотря на такой диковатый разговор, бригада медиков все же приехала. А я, когда приступ проходит, делаю глубокий вдох, у меня текут слезы и меня начинает знобить. Прибежала Женя, велела укрыть меня одеялом с головой – кто-то из врачей ответил «Она же еще живая» - и я сразу уснула.
Наступил вечер. Рая со своим женихом пришли в назначенное время, и тот повел себя, как старый знакомый семьи – протянул руку младшему сыну хозяев и сказал: «Здравствуй, мужик, я – Гена». «Я тоже Генка» - ответил мальчик и получил в подарок заводную машинку. Девочку Иру он тоже назвал по имени – «Ирка» - и подарил ей мягкую игрушку. А потом спросил у меня: «Тамара, как самочувствие?». Интересовался моими данными – возрастом, фамилией, именем врача. А потом со смехом рассказал, как утром приезжал на выезд в эту же квартиру, описывая все в подробностях. Ну и посмеялись мы тогда.
Немного о себе: меня зовут Тамара Ковалева, пенсионерка, 74 года, живу в селе Великая Белозерка в гордом одиночестве. Большое спасибо вам за газету – читаю ее с интересом и от всей души желаю вам доброго здоровья, мирного неба, верных друзей и удачи во всех делах.


Мрії здійснюються

Доброго дня, шановна редакціє! Пише вам проста жителька села Мала Білозерка Бутенко Наталія Євнегівна. Народилася, хрестилася, одружилася і назавжди залишилася в своєму рідному, чудовому, мальовничому, дорогому моєму серцю селі. Коли мені було сім місяців, помер мій тато, і мама зосталася з двома дітьми на руках. Можна тільки уявити, яка вдовина доля була у матері, але вона віддавала нам всю свою любов та ласку, «піднімала» нас, як могла. З самого дитинства я дуже любила малювати, взимку часто засиджувалася біля вікна і часами милувалася візерунками, які морозець так уміло малював на склі. Мені дуже хотілося малювати так само гарно, і я намагалася скопіювати ці візерунки. Мама все це бачила і розуміла, який у мене потяг до малювання. Як би їй не було важко, але матуся все ж таки заощадила грошей і подарувала мені дорогі в три яруси кольорові олівці. Тоді я була найщасливішою дівчинкою на світі, бо це був найдорожчий подарунок в моєму житті. Я надзвичайно ними дорожила, берегла, як могла, і малювала, малювала, малювала…

Для мене це зайняття було всім. А якби ви знали, як я мріяла отримати художню освіту! Але знала я й про те, що ця мрія нездійсненна – мені треба було шукати справу, яка б допомагала моїй родині. Одного разу, почувши по радіо оголошення про набір молоді до будівельного училища, я не вагаючись поїхала до Запоріжжя, де на мене чекало трирічне навчання. Учням надавалося житло, харчування та робоча одежа, тож перший час я допомагала матері, утримуючи сама себе. Через три роки я отримала спеціальність муляра-штукатура і відпрацювала на спеціальністю 16 років. В Малій Білозерці я штукатурила багато будинків, і зараз, ідучи селом, можу побачити плоди своєї праці. Я любила свою роботу, до того ж, через деякий час я опанувала вміння розписувати вікна «під лінійку».

Одного разу я тяжко захворіла – перенесла дуже важку операцію на хребті. Хвороба прикувала мене до ліжка, зробивши мене безпорадною – на душі було дуже гірко і болісно. Повернення до нормального життя було дуже важким, довелося практично заново вчитися ходити. Та попри біль та негаразди, я не випускала з рік олівця і увесь час малювала. Саме чарівний світ мистецтва повернув мене до життя, саме малювання пробудило надію, полегшило біль та відродило віру в краще. У всьому цьому мене підтримував та фінансував мій чоловік Олексій – він завжди підтримував мене і витратив багато коштів на операцію, реабілітацію. І ще він оплатив моє навчання на заочних курсах петриківського розпису «Проста логіка» в Києві. Нарешті мрія мого дитинства збулася!

Свою контрольну роботу я відіслала на дереві – розписала кухонну дошку. Почала розписувати кухонне начиння – ложки, дошки, тарілки, яких багато подарувала своїм друзям. Зі своїми роботами брала участь у виставці «Перлини Таврійського краю» у Василівці, їздила на ярмарок у Запоріжжя і на мистецький пленер «Дивосвіт» у своєму селі. Також я 15 років є учасницею фольклорного ансамблю «Хуторяночка». Вже в статусі інваліда я трохи попрацювала в початкових класах та дитсадках Малої Білозерки. Маю двох синів, доброго чоловіка – дуже хочеться онуків, та поки що Бог не дав. Сподіваюся, що вдасться побавити своїх онучат, а не тільки сусідських.

Цього року мою родину спіткало велике лихо – на 82 році життя померла моя матуся. Дуже тяжко я перенесла цю втрату, адже мати померла у мене на руках. І знову я перенесла біль за допомогою художньої творчості – адже беручи до рук пензля, я поринаю в казковий, прекрасний і безтурботний світ.
Наталя Бутенко, село Мала Білозерка (Василівський район)



За что убили директора школы?

В 1983–1986 годах автор этих строк работал на Киевщине директором средней школы. Иванковичи — красивое село в 18 километрах от столицы. Если смотреть со школьного двора в ее направлении, то в солнечный день невооруженным глазом можно было увидеть купол главного павильона бывшей ВДНХ. И не удивительно, что селяне в те далекие времена пешком преодолевали расстояние до Киева по известной им тропе через Голосеевский лес. Красиво в селе зимой: укрытые снегом деревья превращали двор школы в сказочное царство, где белки на елях под окнами классов часто разыгрывали свои веселые забавы. В этой школе я совместно с педагогическим коллективом проводил экспериментальную работу, как в области дидактики, так и воспитательной дисциплины. Силы для этой непростой деятельности нам давала память о первом директоре школы. Во второй половине 1930-х в этом красивейшем уголке Украины методом народной стройки был возведен одноэтажный корпус школы, где учились и взрослые, и дети. Но местные «лесные братья», скрывавшиеся в Голосеевском лесу, решили сорвать обучение. Посыпались угрозы в адрес молодого директора, но он продолжал работать. Тогда «лесные братья», среди которых были и жители этого села, сожгли школу. Директор не отступил и поклялся перед одно- сельчанами до осени построить новое здание. Своими руками он сделал большую часть заготовок из древесины в лесу и на телеге перевез их к пепелищу. И тогда бандиты в одну из ночей убили его. Хоронили директора всем селом возле школы, на могиле установили обелиск, увенчанный красной звездой. В государственные и школьные праздники сюда приходили и приходят взрослые и дети, возлагают цветы. Здесь у первоклашек проходит первый урок. Светлая память о директоре вдохновляла педагогов-энтузиастов Александру Шарую, Григория Хозея, Владимира Скляренко, Марию Андрющенко, Михаила Моргуна, Николая Морского проводить школьные утренники, встречи с учеными, творческими работниками ВДНХ Украины, передовиками хозяйства, Героями Соцтруда. За что же убили директора школы, кому мешала его просветительская работа? При более глубоком рас- смотрении этот вопрос становится политическим. Давняя цель эксплуататоров — держать народ в невежестве: безграмотными легче управлять. Когда я слышу слова о красном терроре советской власти, тут же вспоминаю могилу молодого директора школы в селе Иванковичи на Киевщине и задаю себе вопрос: за что его убили? И нахожу лишь один ответ: эксплуататоры как тогда, так и сейчас остаются врагами народа.

Владимир НИКАНОРОВ, кандидат исторических наук, с. Новопокровка Ореховского р-на



В память о реакторе инженерной мысли
Дорогие читатели! Мы всегда рады получать от вас письма. Вдвойне приятно, когда они такие теплые, как это, адресованное нашему корреспонденту в Орехове Курочкиной Тамаре Андреевне.
"Добрый день, уважаемая Тамара Андреевна! Очень понравилась Ваша статья про академика Доллежаля. Пишу из г. Энергодара, где расположена крупнейшая в Европе атомная электростанция. Николай Антонович был генеральным конструктором ядерного реактора ВВЭР-1000, впервые в СССР примененном на Запорожской АЭС. Давно хотим приехать в Ваш город, отдать дань месту, где родился этот великий человек, возложить цветы к бюсту академика. Совсем недавно вели разговор на эту тему с генеральным директором ЗАЭС Тищенко В.А. Вячеслав Алексеевич — сам физик-атомщик с большим стажем — дал принципиальное согласие на такую поездку. Хотели бы к весне определиться с составом и направить группу специалистов и ветеранов Запорожской АЭС в Ваш прекрасный город. Среди них будут и те, кто лично встречался с Николаем Антоновичем Доллежалем. Подготовим, конечно, и сувениры для жителей славного города и музея. Хотелось бы услышать Ваше авторитетное мнение об этой поездке, наверняка, что-то интересное посоветуете.

С уважением, Костюк Владимир Никонорович, ветеран труда Запорожской АЭС, исполнительный директор Энергодарского союза промышленников и предпринимателей. С наступающим Новым годом!

Телефоны для связи: 239-6-24-92, 050-931-04-14, 050-685-37-69".


"Пам`ятаймо..."

9 травня – одне з найвеличніших і найшановніших всенародних свят –уособлює героїзм і мужність воїнів-фронтовиків, їхню безмежну любов до Батьківщини, ратну звитягу і біль за загиблими.

Уже 68 років ми вшановуємо солдатів і полководців, які в жорстоких боях виборювали Перемогу, велику армію працівників тилу, які, не шкодуючи сил, іноді робили навіть неможливе, щоб забезпечити фронт усім необхідним. А в повоєнні роки учорашні фронтовики разом з усім народом піднімали країну з руїн.

Цей, дійсно святий, день викликає почуття світлої радості, безмежної гордості за наш народ і водночас - гіркий сум. Адже немає в Україні сім’ї, якої б
не торкнувся біль утрати. На долю кількох поколінь нашого народу випало стільки бід і страждань, їхнє життя пройшло в очікуванні «світлого майбутнього». Тому скільки б ми не зробили для них, все одно залишатимемося в неоплатному боргу…

Як завжди, ветерани і жителі району починають цей день з покладання квітів до Вічного вогню та вшанування загиблих героїв біля пам’ятників та
обелісків.

Вічний вогонь є символом Божої іскри, що палає в кожному з нас. Він нагадує нам про вищі цінності, підтримує в нас пам'ять про минулі покоління
та обов’язок перед нащадками. Український народ заплатив високу ціну за звільнення Європи від нацизму. 14 тисяч наших земляків-василівців поклали голови в боях з ворогом, стали жертвами військових дій, каральних операцій, загинули у концентраційних і трудових таборах. З 5 вересня 1941 року по 27 жовтня 1943 року територія нашого району була окупована фашистськими загарбниками.

За цей час ворог розграбував усі колгоспи, МТС, школи, лікарні. Загальні втрати району за час окупації склали понад 450 мільйонів радянських рублів. Фашисти розстріляли понад 787 чоловік мирного населення, вивезли до Німеччини майже три тисячі молодих людей. На території Василівки був утворений концентраційний табір, де утримували військовополонених.

Василівська земля дала країні вісім Героїв Радянського Союзу - Кравець М.Д., Гнідий А.Л., Каулько И.Д.,Михайличенко А.Е., Писаренко Н.Ф.,Якуба А.Г., Давидков В.І., Харченко Ф.А. Вічна їм пам'ять!

Не дивлячись на звірячу жорстокість фашизму, радянський народ вистояв і переміг ворога. Саме Перемога дала українському народу шанс на життя та
відродження, принесла тривалий і міцний мир на нашу землю.

Села району і наше місто постали з попелу. За короткий час були відбудовані школи, лікарні, промислові підприємства, колгоспи і радгоспи. Наші батьки повірили у краще майбутнє і дали життя наступним поколінням. Ця віра є головним змістом Перемоги. Вона стала основою нашої спільної відповідальності за долю нашої країни.
Саме у цій вірі ми виховуємо наших дітей та онуків. І нові покоління також будуть знати і пам’ятати основні уроки тих страшних часів, причини і наслідки
війни.
Ми виконаємо обов’язок перед поколінням переможців – зробимо все, щоб не допустити нових воєн та конфліктів, зберегти терит о р і а л ь н у цілісність і суверенітет України, демократію, внутрішній громадянський мир та безпеку.

Напередодні свята Дня Перемоги від імені районної організації ветеранів України тепло і сердечно вітаю ветеранів Великої Вітчизняної війни, ветеранів праці, працівників тилу з Днем Перемоги. Доземний уклін вам, ветерани, за ратний і трудовий подвиг!

Голова районної ради ветеранів України В.К. ЖИВИЦЯ»


Судьба в наших руках
Добрый день, уважаемая редакция газеты «Сила Слова»! Хочу рассказать немного о себе, своих талантах, достижениях, победах и радостях.
Родилась я на Луганщине в городе Ровеньки в 1957 году. Когда мне было чуть больше годика, во время эпидемии я перенесла тяжелое заболевание – полиомиелит, в результате которого моя правая рука осталась парализованной. Вскоре мои родители развелись. Мама боролась за меня, возила на лечение в больницу в Луганск, в санатории в Евпатории и в Одессе. Из-за болезни меня направили учиться в специальную школу-интернат санаторного типа в городе Кременное Луганской области.

Моим любимым предметом в школе всегда была литература – пробовала писать стихи, песни. Когда повзрослела, появился страх перед будущим. О замужестве боялась подумать: кому я нужна буду с больной рукой? Однако, перед операцией в Луганске врач сказал: «Тебе надо «замкнуть» правую кисть – выйдешь замуж, будешь чистить картошку».
Окончив девять классов в школе-интернате, я, посоветовавшись с мамой, поступила в Днепропетровский промышленно-экономический техникум на специальность «бухучет». Но тяга к литературе и поэзии росла с каждым днем. Поэтому после второго курса я перевелась на заочное отделение техникума и была принята на работу в редакцию Михайловской районной газеты «Ленінська зірка» на должность литработника редакции. Проработав там чуть больше двух месяцев, я почувствовала, что больше не могу – работа оказалась «не моей». Редактор, приняв мое заявление, по-отцовски поддержал меня, сказав: «Ты талантлива, но не твоя вина что у тебя нет жизненного опыта. Приходи к нам после 40 лет». Жизненный опыт с Божьей помощью я приобрела на многих работах: исписана вся трудовая книжка с вкладышем.

Мне очень хотелось иметь здоровых, красивых детей. И однажды меня осенило пророчество: «У тебя будут два сына от красивых мужчин, и дети твои будут красивы и душой, и телом». Так и случилось!
Недавно моему старшему сыну Николаю исполнился 31 год. Вспоминаю день его рождения: роды были тяжелыми. После них врач велел мне лежать шесть дней, но это все равно был самый радостный день моей жизни – у меня родился здоровый малыш! Уже 13 лет Коля служит в войсках ПВО Украины.
Перед рождением второго сына Александра я, как сейчас помню, умоляла медсестру, которая делала мне укол в Запорожском роддоме № 4, сделать все возможное, чтобы мой ребенок был здоров и роды прошли успешно. Мы обе старались, и все так и случилось. Первым словом, которое произнес Саша, было «радость», потому что мы с мужем так его и называли. Сейчас Александру 20 лет, он закончил третий курс Ореховского сельскохозяйственного техникума. Я так рада, что с Божьей помощью смогла порадовать маму здоровыми внуками!

Дважды гадалки пророчили мне смерть. Мама рассказывала, что когда я в детстве тяжело болела, на меня гадала бабушка со стороны отца: ворожка напророчила мне смерть, но я жива. Второй раз скорую погибель мне предсказала гадалка, к которой я пошла по собственной воле, уже будучи зрелым человеком – слава Богу, никто, в том числе я, не воспринял эти наветы всерьез! Даже несмотря на болезнь, я с Божьей помощью смогла осуществить свою мечту – родить здоровых и красивых детей, и никакие гадания не смогли помешать мне исполнить ее.
Ольга Мартынова, Орехов

Запорожье. Городской портал.

Сила слова © 2012-2013
Все права на материалы, которые содержит этот сайт, охраняются в соответствии с законодательством Украины и принадлежит ООО «Глобал Мультимедиа». Использование материалов сайта «Сила Слова» разрешается при наличии ссылки (для интернет-изданий - гиперссылки) на этот сайт, а для печатных изданий с указанием источника – общественно-политическая газета «Сила Слова». Подписной индекс бумажной версии газеты: 68002.
Контактная информация
Сайт создан Запорожский портал